УВАГА! НЕ ПРОПУСТІТЬ! ЧЕРГОВА ПОРЦІЯ СВІЖЕНЬКОЇ ІНФОРМАЦІЇ!

ВИЗНАЧНІ ПОСТАТІ

2 листопада

Цього дня,  в містечку Глухові  народився Андрій Кирилович Розумовський (1752-1836) - граф, пізніше князь, дипломат, дійсний таємний рядник 1-го класу Російської імперії українського походження. Син останнього гетьмана Андрій Розумовський був відомим як блискучий дипломат і меценат. Більшу частину свого життя він провів у Відні, утримував власний струнний квартет, ансамбль виконавців, в якому грав партію другої скрипки.
Для своїх дітей гетьман відкрив спеціальну «академію», своєрідний прототип закритого ліцею, найняв для цього на Василівському острові в Санкт-Петербурзі великий будинок-палац і найкращих викладачів Європи. Андрій здобув блискучу освіту. Довершені знання десятка мов; правда, російську Андрій знав тільки в усному варіанті, писати державною так і не навчився. Мав абсолютний слух, отримав прекрасну музичну освіту. Особливо любив Андре історик А. Шлецер.
Коротким було дитинство Андрія: з 12 років юний Розумовський служив мічманом у англійському флоті.
У 17 років Андрій Розумовський закінчив Страсбурзький університет.
Випускник університету служив на російському флоті. У віці 20 років став капітан-лейтенантом, командиром пакетботу « Быстрый».
Як Тарас Григорович любив дружин господарів дому, так Андрій Кирилович не пропускав мимо вінценосних красунь, любив романтичні авантюри, розкіш, зброю, собак, за що у Європі його називали «Пустунчик Андре». Амурний вишкіл стрункий красень здобув при дворі французького короля у Версалі, грав у піжмурки з Марією-Антуанеттою. Серед чуток про графа була така: він мав чарівний дар не тільки зачаровувати вінценосних красунь, а бути другом рогоносних чоловіків.
Графу Розумовському подобалася служба при дворі, він став другом Павла. Незабутнім для нього був вояж фрегату «Екатерина» під командуванням капітан-лейтенанта Розумовського з Любеку, коли він віз трьох сестер Гессен-Дармштадстких, одна з яких мала стати дружиною цесаревича Павла. Розумовський дізнався, що наречена – Вільгельміна-Наталя, – і огорнув дівчину власними чарами. Дівиця не змогла встояти перед багатим красенем, тому й довелося їй влаштовувати гінекологічну істерику при дворі Катерини. Ну, а далі – дружна родина з трьох, але не все коту масляна. Вирішила Катерина вислати успішного красунчика: Ревель, Батурин, Відень. За два роки в столиці Австро-Угорщини Андрій встиг закохатися в графиню Марію Вільгельміну фон Тун-Гогенштейн. Нарешті 25-літнього Андрія Розумовського призначили в Неаполь міністром і надзвичайним посланником при дворі короля Фердинанда IV. Та королем правила королева Марія-Кароліна, дочка австрійського імператора Франца 1, тому завдання пустунчика Андре було закохати в себе Марію-Кароліну.
Після Італії, Швеції Андрій Розумовський знову у салоні своєї коханки Тун. Там за час відсутності пустунчика підросли «три грації», три дочки Марії Вільгельміни фон Тун-Гогенштейн. Граф закохався у Елізабет і попросив дозволу у батька на шлюб із католичкою; дозволу у імператриці на одруження з іноземкою. У 1788 р. він одружився.
Розумовський був послом Росії в Австрії у 1792–1807 рр., за дипломатичні успіхи нагороджений князівським титулом (1815). Він займався облаштуванням своєї знаменитої картинної галереї, проведенням славетних музичних вечорів. Для картин було побудовано палац у неокласичному стилі, щоб зручно було під’їжджати, князь оплатив побудову кам’яного мосту через Дунай. У салоні своєї тещі граф Андрій познайомився з 21-річним Людвігом ван Бетховеном. Нащадок українських козаків, який співпрацював із Гайдном і Моцартом, узяв матеріальну опіку над композитором: надав пожиттєву ренту великиму німецькому композитору. У 1808 р. Андрій Кирилович організував найкращий квартет свого часу і перший в Європі ансамбль постійного складу: музиканти мали в ньому довічний ангажемент. Для створення квартету він найняв трьох музикантів, а другою скрипкою ансамблю був сам князь Андрій. Квартет відразу став квартетом Бетховена, у його репертуарі було все, що створював Бетховен нового, і виконувалося як того хотів автор. Людвіг ван Бетховен присвятив Андрію Розумовському П’яту та Шосту симфонії, а також три струнні квартети, що отримали назву квартетів Розумовського. Найбільше поталанило пісні козака харківського полку Семена Климовського «Їхав козак за Дунай», написаній після поразки в Полтавській битві. Цей твір заспівав російський дипломат Андрій Розумовський Бетховену.
7 серпня
Цього дня,  в містечку Воронежі Чернігівської губернії народився Пантелеймон Куліш (1819-1897) - автор першої фонетичної абетки для української мови .
Навчався в  Новгород-Сіверській гімназії. а першим його літературним твором була оповідка «Циган», яку він витворив із почутої від матері народної казки. З кінця 1830-х років Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Дістав посаду викладача в Луцькому дворянському училищі. Згодом працює в Києві, у Рівному, а коли журнал «Современник» починає друкувати в 1845 році перші розділи його славетного роману «Чорна рада», запрошують його до столиці на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету. Через два роки Петербурзька Академія наук посилає Куліша у відрядження в Західну Європу, куди він вирушає із своєю вісімнадцятирічною дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською, з якою побрався 22 січня 1847 року. У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують і повертають до Петербурга. Його ув’язнили на два місяці в арештантське відділення шпиталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. Після довгих клопотань здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей». У 1850-х повертається до Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися деякий час він не мав права. Працюючи у Варшаві в 1864 — 1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», він готує тритомне дослідження «История воссоединения Руси». В останні роки життя оселяється на хуторі Мотронівка поблизу Борзни Чернігівської губернії. Куліш багато перекладає, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, готує до видання в Женеві третю збірку поезій «Дзвін». У змаганні знесиленого тіла з творчим духом і пішов Пантелеймон Куліш з життя 1897 року на своєму хуторі Мотронівка. Твори: - перший україномовний історичний роман «Чорна рада» - гумористичні оповідання: «Циган» «Пан Мурло» «Малоросійські анекдоти» - оповідання на тему нещасливого кохання: «Гордовита пара» «Дівоче серце» - історичні оповідання: «Мартин Гак» «Брати» «Січові гості» - роман «Михайло Чарнишенко, або Малоросія 80 літ назад» - романтично-ідилічне оповідання «Орися» - інші твори: «До кобзи» «Заспів» «Маруся Богуславка» «Рідне слово».
http://ukrclassic.com.ua/katalog/k/kulish-pantelejmon/2271-pantelejmon-kulish-biografiya-skorocheno
6 липня

Цього дня народилася Наталія Коцюбинська ( 1896 - 1937) — український мистецтвознавець, поетеса.  Активна діячка Українських визвольних змагань 1917–1921 років.

Племінниця Михайла та Хоми Коцюбинських. Чл. УПСР (1917). За­­кінчила у Києві Вищі жіночі курси (1918), археологічний інститут (1924). Працювала в Інформбюро армії УНР та Центр. повстан. ком-ті. Від 1923 – н. с. Кабінету укр. мист-ва ВУАН під кер-вом О. Новицького. Підтримувала стосунки з одним із кер. празької групи УПСР М. Балашем. Ув’язнена 1924. Звільнена 1925 піс­­ля клопотань акад. УАН С. Єфремова і заст. наркома осві­­ти П. Солодуба. Змушена була опублікувати заяву про вихід із УПСР, проте залишалася на антирадянських позиціях. Складала карту художньої промисловості України, виявля­­ла виробничі центри нар. мистецтва. З експедиції у Тульчин. і Могилів. округи (нині Вінн. обл.) К. привезла 10 зразків селян. життя з Поділля, шовк. плащаницю, ма­­льов. полотняну корогву, зразки трипіл. культури. Досліджувала замкову арх-ру України, срібництво, мист-во Поділля, зокрема підготувала роботу «Ор­­наментація рушників і килимів Поділля» (не захистила). Друку­­валася у ж. «Записки Всеукраїнського археологічного комітету», «Україна», «Хроніка ар­­хеології та мистецтва». Авторка статей «Пелікан в українському мистецтві» // «Записки історично-філологічного відділу УАН» (1926, кн. 9), «Що вимагав Д. М. Щербаківський від робіт по мистецтвознавству» (2-а ред. – 1929), розвідок про кам’янец. срібники та рештки замкових бу­­дов у м. Хмільник (нині Вінн. обл.). Зібрала матеріали для дослідж. «Деревляні церкви, огля­­нуті влітку 1926 р.», «Камінні та деревляні надгробки старих цвинтарів на Поділлі», «Жидівсь­­кі надгробки подільських цвинтарів». Навесні 1929 виїздила до Ленінграда (нині С.-Петербург; вивчала архіви та етногр. відділ Рос. музею) і Москви (фонди Му­­зею етнології РАН, Музею народознавства). Прорецензувала праці С. Таранушенка, Б. Пилипенка. У зв’язку зі смертю Д. Щербаківського підписала декларацію київ. інтелігенції, що мала знач. розголос. Надавала матеріал. допомогу репресов. парт. товаришам, їхнім родинам. 5 листопада 1934 заарешт. удруге. Під час обшуку вилучено 30 листів від чл. ЦК УПСР М. Любинського, Н. Петренка та ін., які перебували на заслан­­ні; 24 прим. ж. «Борітеся – поборете»; коментар В. Винниченка «Відвертий лист дрібного буржуя» до його роману «Соняшна машина»; її вірші політ. характеру, які енкаведисти охарактеризували як «антирадянські». 26 червня 1935 засуджена до заслання. Покарання відбувала у Саратові, де заарештована утретє і розстріляна. Реабілітована.

3 липня

Цього дня народився Франц Ка́фка (1883 —1924) — один із найвизначніших німецькомовних письменників XX ст., більшу частину робіт якого було опубліковано посмертно.
Єдиний син, що народився в середині літа 1883 року в сім’ї торговця галантерейними товарами і дочки багатого празького пивовара і отримав при народженні ім’я Франц Кафка, займав в сім’ї особливе становище. Згідно з традиціями того часу, він, на відміну від сестер, шести років від роду був відправлений до школи, де отримав початкові знання в точних науках, а вдома навчався музиці і малювання, хоча особливої прихильності він до цих занять ніколи не відчував. Життя Кафки майже з дитячого віку проходила під пильним наглядом з боку батька, який прагнув всебічно і найсуворішим чином регламентувати життя свого спадкоємця. Такий диктат породжував у хлопчика невпевненість у власних силах, і він постійно комплексував з приводу своїх знань, свого зростання, що здається недолугості та інших надуманих недоліків. Але це не завадило йому до 18-ти років успішно закінчити школу і почати вивчати тонкощі юриспруденції. Треба сказати, що дана професія анітрохи не приваблювала юнака, і вибір її був багато в чому визначений наполегливим бажанням батька. Свою подальшу роботу в страховій фірмі молода людина сприймав як важку і обтяжливу щоденну повинність, що не викликало в нього нічого, крім ненависті, і лише відволікала його від улюбленого заняття. А улюбленим проведенням часу юнаки було читання, неквапливе і вдумливе, творів чужих і створення власних.
Творча біографія Франца Кафки почалася відносно рано, вже до 25-ти років з-під його пера з’явилося безліч віршів, щоденникових записів і невелика кількість прози, але присвячені в цю таємницю були тільки близькі друзі. Потайний по натурі, що випробовував постійну невпевненість в своїх силах і страждав від регулярного пресингу з боку батька, юний Франц показував свої творіння дуже обмеженому колу людей. Рання творчість Кафки було назавжди втрачено для читачів, коли юний автор в 26 років, під впливом хвилинного пориву, спалив все, написане ним до цього часу. Але через кілька років він знову повернувся до занять літературою, знайшовши в ній притулок від мучила його всілякими проблемами дійсності. У 28 років він вирішив почати роботу над романом «Америка», через три роки з-під його пера з’явилося ще одне велике твір – роман «Процес», ще через декілька років – «Замок». Але творчий шлях Франца Кафки в ці роки не обмежувався роботою тільки над великими літературними формами: він створює багато коротеньких, односторінкових, довжиною буквально в один абзац, оповідань та новел ( «Співдружність», «Міст», «Дзига»), залишає безліч листів , записів у щоденнику і цілу розсип афоризмів. Письменник, з юних років схильний до самоаналізу і рефлексії, був настільки занурений в переживання особистого плану, що події з життя суспільства, що відбувалися навколо нього, не прийшли на сторінки його книг, він їх просто не помічав. Його твори незвичайні і складні: яскраві і ексцентричні, витіювато сплітаються реальність з вигадкою, шокуючі непідготовленого читача своїм абсурдним сприйняттям дійсності.
На жаль, за життя письменника побачили світ лише деякі з його творінь, з більшістю з них читачі познайомилися тільки після смерті їхнього творця і всупереч його волі. Автор хотів, щоб всі його записи були спалені після смерті, і лише завдяки тому, що найближчий друг порушив останню волю померлого, його твори дійшли до читачів. Біографія Кафки була трагічно короткою: хвороби, у величезній кількості мучили письменника протягом усього його життя, звели його в могилу, не дозволивши досягти навіть 41-го року.
Бібліографічне посилання:Франц Кафка. Біографія Кафки
  [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://moyaosvita.com.ua/tvoru/franc-kafka-biografiya-kafki/ (останній перегляд: 03.07.2017)

29 червня
Цього дня народився Антуан де Сент-Екзюпері (29.06.1900 - 31.07.1944) - видатний французький письменник, класик світової літератури.
Втративши в чотирирічному віці батька, він ріс лише з матір’ю, яка всіляко підтримувала і розвивала синові захоплення. Антуан був непосидою і мрійником. Придумував ігри, складав казки, писав вірші, малював, грав на скрипці, вічно щось креслив і майстрував.
Закінчивши школу, Антуан надумав стати морським офіцером, але, вступаючи до військово-морського училища, провалився на іспиті з літератури, бо замість твору про патріотизм солдата першої світової війни, написав: «Я не був на війні, і не хочу говорити з чуток». Екзюпері стає студентом Академії мистецтв, вивчає архітектуру, проте, це не дає йому справжнього задоволення. Виходець з аристократичної сім’ї, він міг би посісти не останнє місце у «вищому» світі, але фальшиве й пустопорожнє життя того світу його не цікавило. Він кидає академію і йде до війська. Служить рядовим авіаційного полку, а у вільні години бере платні уроки в цивільних льотчиків, які вчать його літати на старенькому літаку. Авіація назавжди входить в життя Екзюпері. Невдовзі він стає військовим льотчиком, але зазнає першої тяжкої аварії, і його комісують. Наступні чотири роки, мабуть, найнецікавіші в біографії письменника: він працює клерком на черепичному заводі, а тоді торговим агентом автомобільної фірми. А далі — знову улюблена авіація: Екзюпері літає на гідроплані, випробовує літаки, доставляє пошту в Північну Африку, стає начальником французького аеродрому, закинутого в африканських пісках, директором філіалу авіакомпанії в Південній Америці... Він літав над океаном, над горами й пустелями, прокладав нові траси, рятував друзів, які зазнавали аварій, багато разів сам зазнавав аварій, лише дивом уникаючи смерті. Одного разу він упав серед пустелі, і його врятували бедуїни... Ремесло льотчика дало йому особливе бачення світу. Він мовби дивився на землю з висоти польоту, гостріше відчуваючи невидимі зв’язки між людьми.
І Сент-Екзюпері починає писати. Уже перший його роман «Пошта на Південь» (1929) отримав схвальні оцінки читачів та критики. Ще більший успіх мала повість «Нічний політ» (1931), а третя книга «Планета людей» (1939) принесла Антуанові де Сент-Екзюпері світову славу. З початком другої світової війни письменник зголошується до армії. Комісія визнає його непридатним до польотів, але ціною неймовірних зусиль Сент-Екзюпері добивається свого і знову стає військовим льотчиком. Коли фашисти захопили його батьківщину, йому довелося емігрувати до США. Там він пише повісті «Військовий льотчик» (1942) та «Лист до заручника» (1943). Ці книги стали дійовою зброєю французького Руху Опору.
В Америці Екзюпері написав і свій найзнаменитіший твір — казку «Маленький принц» (1943), яка стала останнім завершеним твором письменника. У нього було ще багато задумів, проте з одного польоту він  не повернувся, навічно залишившись у небі разом зі своїм Маленьким принцом…»
22 червня
Цього дня народився Болеслав Леопольдович Яворський (1877 — 1942) — український і російський музикознавець, піаніст, композитор і педагог, доктор мистетвознавства. 1898 закінчив Київське музичне училище. 1903 закінчив Московську консерваторію: по класу композиції (у Сергія Танєєва) та по класу фортепіано у Шишкіна.1916—1921 — професор Київської консерваторії. Від 1918 — професор Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка. 1917—1921 — директор Народної консерваторії в Києві.Від 1921 працював у Москві. 1938—1942 — професор Московської консерваторії.Автор опери «Вишка Жовтня» (1930), творів для фортепіано, солоспівів, обробок українських народних пісень.Серед учнів: Микола Леонтович, Михайло Вериківський, Пилип Козицький, Григорій Верьовка.Створив теорію ладового ритму (слухового тяжіння).«Побудова музичної мови» (частини 1—3, 1908).«Вправи в утворенні схем ладового ритму» (частина 1, 1928).«Структура мелодії» (1929).
Бібліографічне посилання: Вікіпедія [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki (останній перегляд: 22.06.2017)
18 червня
Цього дня народився (1681-1736) — український богослов, письменник, поет, математик, філософ, визначний український діяч епохи бароко. Різносторонність обдарувань, енциклопедичність знань, видатні досягнення в галузі науки, політики, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв людства. Праці Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології.
Трапилося так, що одна із найбільш яскравих і значних особистостей в історії двох країн — України та Росії — в обох цих країнах залишається, певною мірою, у тіні, принаймні для широкого загалу. І не тільки в тіні, але також — не зовсім у честі. Йдеться про Феофана Прокоповича — потомственого киянина, вихованця, а потім професора й ректора Києво-Могилянської академії, одного із засновників Російської академії наук Санкт-Петербурга, вченого, письменника, ієрарха Московської церкви, радника і соратника Петра I, ерудита, поліглота, оратора.
Із наведеного вище переліку стає очевидним, чому ця постать не користалася і не користається шанобливою увагою українців-патріотів. Феофан Прокопович належить до тих «малоросів», які пов’язали свою долю з Російською імперією і служили їй вірою, правдою і своїми талантами. Енергійні честолюбні люди завжди і всюди тяжіли до метрополії, до широкого поля діяльності, до популярності за межами своєї провінції.
Але чому Росія не числить Прокоповича серед своїх кращих синів? Людину, яку називають «архітектором перебудови» Петра I? Однією з причин стало його походження, те, що він був «іноземцем» (так тоді називали вихідців з України), чужаком. Недовір’я до владики Феофана посилювала також його освіченість, яку пов’язували з вільнодумством. Прокопович таким і був. Найбільші претензії мала до Феофана Прокоповича — ченця, ієрея, потім архієпископа — Московська церква. Бо він був близько причетний до петровської церковної реформи, яку більшість людей церкви сприйняла негативно. Чимало церковників вважали архієпископа Феофана чи не єретиком, а до того — уніатом (як побачимо нижче, для цього були певні підстави). Ставлення церкви до фігури Феофана Прокоповича завжди кидало тінь на його пам’ять, впливало на той його образ, який творили дореволюційні російські історики.
Впевнена, однак, що українці не повинні «відмовлятися» від свого земляка Прокоповича, від його багатої наукової та літературної спадщини, його непересічної особистості, сформованої у науково- книжній атмосфері Києво-Могилянської академії. Згадаймо драматичний досвід єврейського народу — скільки його великих людей стали донорами культури інших народів, діячами чужих держав. Багато хто з них забув свою мову, звичаї предків. Попри все, євреї, однак, пишаються такими людьми, як Ейнштейн, Ойстрах, Фейхтвангер, Левітан та іншими, ніколи не забувають про їхнє єврейство. Тож давайте відсторонимося від упередженого погляду на людину, яка була дитиною свого, а не нашого часу, і будемо пам’ятати тільки те, що він наш земляк.
Той, хто потім став Феофаном Прокоповичем, народився десь між 1677 і 1981 роками (точно невідомо) у родині київського купця Церейського і був хрещений як Єлизар. Він рано залишився сиротою і виховувався дядьком по матері — Феофаном Прокоповичем (прізвище матері Єлизара — Прокопович), багатим купцем, а до того — виборним ректором Києво-Могилянської академії. Коли небожу виповнилося сім років, дядько віддав його до школи при Києво-Братському монастирі. Через три роки Єлизара перевели до академії, де хлопчик швидко звернув на себе увагу не тільки здібностями, але й надзвичайним потягом до знань. 1696 рік був знаменним у житті студента — з метою продовження освіти сімнадцятирічний Єлизар вирушив, згідно з традиціями Києво-Могилянської академії, на Захід.
Із початком цієї мандрівки пов’язана цікава подробиця. Прибувши до Володимира- Волинського, Єлизар, аби мати можливість навчатися у католицькому Римі, став греко- католицьким ченцем на ім’я Самійло — перейшов із православ’я до греко-католицької церкви. Історики запевняють, що тоді так робили всі студенти Києво-Могилянської академії, які їхали на студії до Рима. Таке було можливим завдяки певній відкритості Київської церкви, яка суттєво відрізняла її від Московської, де подібна практика була абсолютно неприпустима. Суттєво й те, що це робилося заради знайомства з іншими світами, розширення світогляду. (Московські духовні ортодокси і сьогодні вимагають припинити всі екуменічні контакти з «інославними» християнами.)
У Римі, в колегії св. Афанасія Самійло Церейський пробув три роки, вивчаючи, зокрема, філософію різних епох; про його успіхи свідчить запис у документах колегії: «Студент-філософ великих здібностей та найвищого успіху». Курсу навчання брат Самійло, однак, не закінчив. Із невідомої історикам причини «чернець русинський втік з колегії без жодного приводу і з великим скандалом».
Залишивши Рим, «чернець русинський» пішки, через всю католицьку і протестантську Європу, попрямував додому. До Почаївської лаври він добрався через рік і там знову став православним. 1704 року в Києві колишній «Самійло» прийняв чернечий постриг, прийнявши ім’я і прізвище свого дядька і вихователя — став Феофаном Прокоповичем. А 1705 року він уже був молодим професором Києво-Могилянської академії.
Вдома, у Києві, Прокопович веде активне громадське й наукове життя, читає лекції кількома мовами, пише численні твори, проявляє себе як істинний представник українського просвітництва. У своїх творах, проповідях, лекціях він виступає проти фанатизму, закликає людей покладатися на свій розум, гостро, навіть жорстоко висміює забобони і невігластво, постійно проповідуючи необхідність освіти для кожної людини, незалежно від її суспільного стану.
Невдовзі Феофан Прокопович стає вельми відомою особистістю. Про це свідчить, зокрема, те, що цар Петро I, перебуваючи в Києві, звернув на здібного молодого професора свою увагу і «наблизив його до себе». Треба віддати належне — Петро I мав гострий зір на людей, які виділялися освітою, реформаторським мисленням та сміливістю. І вийшло так, що у протистоянні Петра I з українськими козаками на чолі з Іваном Мазепою Феофан Прокопович беззастережно став на бік російського царя, засудивши інсургентів як розбійників, свавільників і навіть зрадників.
Цар запросив Прокоповича переїхати до Санкт-Петербурга, стати «членом його команди». Попри це, Феофан зволікав, не хотів розлучатися з Академією, її бібліотекою, її атмосферою творчого спілкування, диспутів; не хотів кидати свої наукові заняття. 1712 року він став ректором Києво- Могилянської академії, де викладав чимало предметів — від арифметики до теології. Улюбленицею Прокоповича, втім, завжди була філософія. Він був неперевершеним знавцем філософських учень Сократа, Платона, Арiстотеля, неоплатоників, а також західноєвропейських філософів і вчених, особливо Декарта, Спінози, Галілея, Кеплера. У результаті Прокопович сповідував чимало ідей, які не зовсім співпадали із вченням церкви, за що його звинувачували у протестантизмі. (Це було, певним чином, слушно.)
1716 року, не дочекавшись, Петро I категоричним наказом викликав Феофана до Санкт-Петербурга. Почався новий період у житті колишнього професора та ректора Києво-Могилянської академії — він став одним із найближчих радників царя з питань освіти й церкви. І не тільки радником — Прокопович власноручно розробляв проекти змін, які пропонував. Ще однією його функцією була апологія царя та теоретичне обґрунтування його реформ. Красномовний киянин робив це у своїх творах, проповідях, «похвальних словах», розвиваючи російський варіант ідеї «просвіченого абсолютизму». Надзвичайним успіхом користувалася його трагікомедія «Володимир», де під іменем князя Володимира-хрестителя автор зображує царя, а в образах тупих і підступних поганських жерців уїдливо висміює тих, хто протистояв реформам. Немало вельмож і духовних осіб пізнало себе в тих персонажах, що, звичайно, не побільшило число його друзів. А цар гомерично реготав.
У Санкт-Петербурзі Прокопович, на той час архієпископ Новгородський і Великолуцький, зблизився з освіченою елітою, такими людьми, як Татищев, Кантемир, художник Матвєєв та іншими. Невдовзі він заснував філософсько-літературний гурт, так звану «Вчену дружину», звідки вийшло чимало реформаторських ідей. Колишній ректор Києво-Могилянської академії всіляко сприяє організації Академії наук Санкт-Петербурга, підтримує становлення там кафедр філософії, математики, природознавства та науково-дослідницької роботи. Сам Прокопович, попри свою відданість філософії, дуже полюбляв займатися фізичними експериментами і мав для власного використання найсучасніші прилади — мікроскоп, телескоп, навігаційні інструменти тощо. Науково-філософські твори та тексти лекцій Феофан Прокопович писав багатьма мовами — старослов’янською, тогочасною українською, російською, польською, німецькою, англійською, французькою, шведською, латинською, грецькою. Про його ерудицію історик Татищев писав пізніше синові: «Наш архієпископ Прокопович був у науці нової філософії та в богослов’ї настільки вченим, що в Русі рівного йому не було». Історики ж твердять, що киянин Феофан Прокопович стояв біля витоків російського просвітництва. (Після того, як войовничі малоосвічені римляни підкорили грецькі міста, вони привезли до Риму натовпи рабів. Серед них було чимало філософів, письменників, риторів, архітекторів тощо. Почався період активного становлення римської культури.)
Феофан Прокопович завжди, як у Києві, так і в Санкт- Петербурзі, опікувався здібними молодими людьми, всіляко сприяв їхній освіті. Одним iз його протеже був молодий Ломоносов, якого Прокопович врятував від виключення із московської Слов’яно- греко-латинської академії (заснованої, до речі, у середині ХVII століття «іноземцями»-киянами). Виганяли Ломоносова з академії за те, що той назвався дворянином, яким не був. Із цього приводу Прокопович сказав: «Не бійся нічого. Хоча б із калатанням у великий московський соборний дзвін стали тебе оголошувати самозванцем — я твій захисник». А коли деяких здібних студентів перевели з Москви до Петербурга у новоутворену Академію, Прокопович включив до їх числа також Ломоносова. Він же рекомендував молодому студентові продовжити навчання в Києві, а потім поїхати за кордон.
У своєму петербурзькому домі Прокопович на власні кошти створив школу для бідних та осиротілих дітей, із якої вийшло кілька відомих російських науковців. Найбільш здібних учнів Прокопович направляв до Академії або за кордон. Загалом там отримало освіту 160 хлопчиків, яких навчали риторики, філософії, математики, музики, співу, живопису, ремесел. Заняття чергувалися з іграми та фізичними вправами. Бо Феофан Прокопович займався і педагогікою, а на його «Букварі» та «Первом учении отроков» навчалися майже всі слов’янські народи, а також грузини, греки, молдавани. Варто відзначити, що значна частина творів Феофана Прокоповича дійшла до нас у формі конспектів лекцій його студентів, зокрема, студентів Києво-Могилянської академії, записаних латиною (чи багато теперішніх студентів Києво-Могилянської академії змогли б справитися із подібним завданням?).
Конфлікти Прокоповича з церковною владою почалися ще в Києві. Продовжилися вони і у Санкт-Петербурзі, про що свідчить, між іншим, «Справа про Феофана Прокоповича» Таємної канцелярії. Його звинувачували у єретизмі й протестантизмі, невизнанні догматів, у презирстві до давньоруського православного благочестя. У «Справі», наприклад, значиться (згідно із анонімним доносом), що Прокопович, вельми сміючись, ганьбив святі мощі Києво-Печерської лаври і казав: «Мужики своїх же мужиків нав’ялили і самі їм кланяються і інших спонукають і до ідолопоклонства ведуть».
Особливі наслідки мала участь Феофана Прокоповича у реформуванні устрою Православної церкви Російської імперії. Укладений ним «Духовний регламент» набрав чинності закону, і 1721 року на його підставі Петро I скасував патріаршу кафедру, патріаршество. Тим самим Російська православна церква була повністю підпорядкована світській державі, власне, волі монарха, як це було колись у Візантійській імперії. З того часу церквою правив Синод на чолі з обер-прокурором, який призначався царем, а Феофан Прокопович займав там посаду синодального віце-президента. (Цікаво, що помісні православні церкви інших країн офіційно визнали Синод «як свого улюбленого брата», згідно з формулою вітання патріарха.) Для церковної ієрархії це було страшним ударом, зважаючи особливо на повне підпорядкування світській владі майна церкви. Введений Петром церковний устрій був скасований не його наступниками (цього не зробив навіть нещодавно канонізований святим останній імператор Микола II), а революцією 1917 року. Світські історики вважають, що церковна реформа Петра — Феофана вельми посприяла «розцерковленню» науки, літератури, мистецтв у Росії.
Навколо творів та реформаторських ідей Прокоповича постійно велася полеміка; найбільш запеклим і впливовим його антагоністом був його колега по Києво-Могилянській академії митрополит Рязанський і Муромський Стефан Яворський. Щоб очорнити Прокоповича в очах царя, у хід йшло все — доноси, пасквілі, анонімки («підкидні листи»). Архієпископ Феофан, треба визнати, також сповідував гасло «Мета виправдовує всі засоби» — він захищався тими самими варварськими методами, якими користалися його вороги. Тільки набагато розумніше і тому — значно ефективніше. Прокопович безжально, жорстоко переслідував опозицію реформаторській політиці Петра, неприйняття ідеї абсолютної монархії.
Активна громадська діяльність Прокоповича на російському ґрунті продовжувалася 9 років — до смерті Петра I. (Відома емоційна промова Феофана Прокоповича над труною царя у Петро-Павлівському соборі: «Що се? Росіяни, що ми бачимо, що ми робимо? Петра Великого ховаємо!») Після смерті вінценосного покровителя у вихорі владних змін вороги Феофана підняли голови, активізувалися. Він навіть збирався емігрувати до Швеції. І тільки надзвичайна присутність духу і ясний розум, винахідливість, а також неабияка придворна спритність зберегли йому голову на плечах. Феофан Прокопович уцілів, хоча вже ніколи більше не користувався особливим впливом на російський трон. До Києва, однак, не повернувся.
Помер Феофан Прокопович 1736 року у Новгороді, де він посідав архієпископську кафедру. Його останніми словами були: «О, голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?»
Бібліографічне посилання: Клара Гудзик. Феофан Прокопович — «архітектор перебудови»... Петра I[Електронний ресурс] // Режим доступу: http://incognita.day.kiev.ua/feofan-prokopovich.html(останній перегляд: 18.06.2017)

16 червня

Цього дня народився Книш Зіновій Михайлович (1906-1999) –Псевдонім — Богдан Михайлюк — український політичний діяч, журналіст, історик, перекладач з есперанто.
Народився в Коломиї в родині вчителів. Здобув освіту в початковій народній школі імені Тараса Шевченка та українській гімназії в Коломиї. Успішно завершив студії у Львівському університеті і 1929 року здобув ступінь магістра, а 1930 — доктора права та політичних наук.
Брав активну участь в українському суспільному житті. Від 1924 року — член Окружної команди Української військової організації (УВО) у Коломиї, згодом — член Бойової референтури (псевдоніми Ренс, Голіят, Ю. Мохнацький).
1929 року був заарештований польською поліцією і три місяці провів у в'язниці. 1930 призначений бойовим референтом Крайової Команди УВО. Брав участь у роботі першої конференції ОУН на західноукраїнських землях 24–25 лютого 1930 року, де була створена Крайова Екзекутива ОУН, у червні 1930 в Празі — в роботі конференції Проводу українських націоналістів (ПУН) з представниками Крайової Екзекутиви ОУН і Крайової Команди УВО, на якій обговорювалося розмежування завдань ОУН і УВО.
У листопаді 1931 року вдруге був заарештований і засуджений до 8 років тюрми за приналежність до УВО.
У червні 1936 року звільнений по амністії. Працював секретарем дирекції «Центросоюзу» у Львові. В липні 1939-го знову заарештований. Вийшов на свободу після окупації Польщі у вересні 1939.
Після розколу ОУН став на боці Андрія Мельника. Від 1940 року — член Проводу і секретаріату ПУН (Краків), брав безпосередню участь в організації Похідних груп ОУН. У 1940—1941 роках — начальник канцелярії Українського центрального комітету (УЦК), у 1941—1942 — секретар дирекції «Народної торгівлі» (Львів), посадник повітів у Калуші (1942), Золочеві (1943—1944).
Від травня 1944 року — в Австрії, від 1946 — у Франції. Був провідником ОУН у Західній Європі, секретарем світського відділу греко-католицької місії для українців Західної Європи і створеної при ній Суспільної служби.
Від 1949 року — у Канаді. Обіймав посади першого заступника Голови ПУН і генерального судді ОУН.

Бібліографічне посилання: Ковальчук О.О., Черченко Ю.А. КНИШ Зиновій Михайлович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка-Ком / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2007. - 528 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Knysh_Z (останній перегляд: 16.06.2017)

15 червня

Цього дня народився Іван Миколайчук (1941-1987) – актор, кінорежисер, сценарист, знакова постать українського кінематографа ХХ століття.
«Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко»,- так сказав про Івана Миколайчука Сергій Параджанов – людина бездоганного смаку і чуття на справжнє і на фальшиве. Але трапилося так, що Іван Миколайчук, всенародно улюблений актор – знайомі і незнайомі називали його просто Іваном, ніколи не Іваном Васильовичем, за життя так і не отримав від влади звання «народного». Був лише «заслуженим». 
Попри людську любов, партійні чини не надто жалували Миколайчука – одним своїм виглядом на екрані він будив у приспаній українській душі якісь прадавні згадки про гідність, волю і незалежність. Чиновникам від культури було все не так у цього актора – «то очі злі, то обличчя «нє совєцкоє». Впродовж 10 років йому не давали жодної можливості ані самому кіно знімати, ані як акторові грати. Клеймо ворога радянської влади йому причепили після виходу фільму «Анничка», де він зіграв хлопця з УПА. Масла у вогонь підлив випадок, що трапився у Яремче: якось, у перервах між зйомками Миколайчук пішов до ресторану пообідати. Часу було обмаль, і він вирішив не переодягатися. Так і подався туди – у формі вояка УПА. Це була знаменна сцена: усі, хто там був, мало не зомліли, зокрема й декілька працівників КДБ, які були при виконанні службових обов’язків – прикинувшись мирними гуцульськими дядьками за ресторанним столиком, справно видивлялися та вислуховували, чи не несе часом хто якої крамоли на радянську владу… А тут, наче з-під землі, постав молодий вояк УПА. Вони мало не сказилися з люті. Мабуть, це було останньою краплею: «Как вы смеете… Кто вам дал право…» і т.д, і т.п. За Сталіна Миколайчука б неодмінно посадили. Згодом, що б не робив Миколайчук, до нього чіпляли ярлик «націоналіста». Приміром, у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною відзнакою» Іван Миколайчук мав спочатку грати роль Ореста Дзвонаря (Ореста, зрештою, зіграв Ступка) – сильну й волелюбну людину. Та за вказівкою ЦК КПУ Миколайчукові не дали цієї ролі. Стрічка, яка отримала чимало відзнак і була закуплена 57 країнами світу, на батьківщині була знята з прокату за «націоналістичний душок». Йому навіть Шевченківську премію дали у 1988 році – посмертно. Іван Миколайчук народився в селі Чорториї Чернівецької області. Був четвертою дитиною у багатодітній селянській родині. Закінчив у 1965 році Київський інститут театрального мистецтва, відтоді працював на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Зіграв у фільмах: «Тіні забутих предків» (Іван), «Сон» (Тарас Шевченко), «Бур’ян» (Давид Мотузка), «Білий птах з чорною ознакою» (Петро; співавтор сценарію), «Пропаща грамота» (Василь; цю роль актор вважав однією з найкращих, але фільм теж був знятий з прокату). Як режисер поставив фільми «Вавилон-ХХ» (за романом «Лебедина зграя» Земляка, співавтор сценарію, автор музичного оформлення, роль Фабіана), «Така пізня, така тепла осінь» (у співавторстві з Віталієм Коротичем). Іван Миколайчук пішов із життя 47-річним, залишивши нереалізованими силу-силенну творчих задумів… У 2016 році вулиця в Києві, на якій мешкав актор, названа його ім’ям.
ЛІТЕРАТУРА
( в наявності у фондах Чернігівської обласної бібліотеки для дітей)
Про Івана Миколайчука
Аристократ духу: життя та творчість І. Миколайчук  // Шкільна бібліотека.- 2011.- № 5.- С.12-13
Бохан О. І. Душа українського поетичного кіно: до 70-річчя від дня народження Івана Миколайчука // Календар знаменних і памятних дат.- К.- 2011.- №2.- С.131-146.- Бібліог.: С. 142-146
Краснопольська І. "Кіно для нього було всім": урок мови в 9-му класі // Дивослово.- 2013.- №2.- С. 21-23
Кроп Т. Кіновсесвіт Іллєнка й Миколайчука // Літературна Україна.- 2016.- №23, 16 червня.- С.16
Кубей М. І. У серцях наших те, що не вмирає: [Про кіномитця Івана Миколайчука] / Шкільний світ.- 2010.- №23.- С.18-19
Орлова Є. Легенда українського кіно: видатний український актор і сценарист І. В. Миколайчук // Мистецтво в школі.- 2011.- №23.- С.23-28
ФІЛЬМОГРАФІЯ
1964 — «Сон» (Тарас Шевченко)
1964 — «Тіні забутих предків» (Іван Палійчук)
1965 — «Гадюка», актор
1966 — «Бур'ян», актор
1967 — «Дві смерті», актор
1967 — «Київські мелодії», актор
1968 — «Помилка Оноре де Бальзака», актор
1968 — «Анничка», актор
1968 — «Камінний хрест», актор
1968 — «Розвідники», актор
1968 — «Визволення» (кіноепопея), частина 1-«Вогняна дуга», (Савчук)
1969 — «Визволення» (кіноепопея), частина 2-«Прорив», (Савчук)
1970 — «Білий птах з чорною ознакою», сценарист, актор
1970 — «Комісари», актор
1971 — «Іду до тебе», актор
1971 — «Лада з країни Берендеїв», актор
1971 — «Захар Беркут», (Любомир)
1972 — «Наперекір усьому», актор
1972 — «Пропала грамота» (Козак Василь)
1973 — «Повість про жінку», актор
1973 — «Коли людина посміхнулась», актор
1974 — «Марина», актор
1974 — «Мріяти і жити», сценарист
1975 — «Канал», актор
1976 — «Тривожний місяць вересень», актор
1977 — «Відлюдько», сценарист
1978 — «Море», актор
1978 — «Під сузір'ям Близнюків», сценарист
1979 — «Вавилон ХХ», актор, композитор, режисер, сценарист
1980 — «Лісова пісня. Мавка», актор
1981 — «Така пізня, така тепла осінь», актор, режисер, сценарист
1982 — «Повернення Баттерфляй», актор
1983 — «Легенда про княгиню Ольгу», актор
1983 — «Миргород та його мешканці», актор
1986 — «І в звуках пам'ять відгукнеться...», сценарист
1986 — «На острие меча (На вістрі меча)», актор
1987 — «Жменяки», актор
1989 — «Небилиці про Івана», сценарист