Меценат української культури. До 160–річчя від дня народження Євгена Чикаленка

Цей вислів був девізом життя українського мецената Євгена Чикаленка. Він народився 21 грудня 1861 року (160 років тому) в селі Перешори на Одещині і був походженням з давнього козацького роду. Заробивши розумом та здібностями свої статки, він дивився значно далі, ніж усі нинішні скоробагатьки разом взяті. На жаль, його ім'я мало про що говорить сучасному поколінню, яке виросло в інші часи і в інших умовах. Але він зробив величезний внесок в розвиток української культури. І навіть скликання Центральної Ради та заклик до Грушевського повернутися в Україну і її очолити – його рук справа. Бо вмів вирощувати врожаї не лише на полях, а й системно впливати на суспільні процеси. Помітний слід в українській історії лишила його видавнича діяльність. Він видавав та фінансував газети «Рада» та «Громадська думка» - українські громадсько-політичні медіа ліберального напряму українською мовою у 1906–1919 роках. Виплачував преміальні гонорари в газеті «Кієвская старина» за публікації про українську історію та культуру.

Ця неймовірна людина заснувала власний фонд для допомоги українським письменникам, доклалася фінансово й організаційно до будівництва Українського академічного дому у Львові, навіть на власні кошти видав Словарь української мови Бориса Грінченка.

Але життя його було сповнене злетів та падінь.

Народившись у заможній дворянській родині, він не отримав сповна сімейного тепла. Його мати повернулася до своїх батьків, залишивши дітей чоловікові, який був заклопотаний справами, а діти, як правило, належали собі.

Євген фактично зростав поміж селянських дітей. Разом із ними з дитинства в його серце прийшли народні звичаї, пісні, казки та легенди. А перший шлях до науки йому проторив сільський священник.

Наступним кроком було навчання в приватному пансіоні англійця Вільяма Рендела в Одесі, куди хлопчик вступив у 9-річному віці.

Заклад виявився занадто «світським» після сільського вільнолюбного виховання. Тут навчали багатьом мовам: італійській, французькій, німецькій, англійській. Євген починав усе з нуля, оскільки, окрім сільської говірки, нічого не знав. З нього глузували вчителі й педагоги, але він на те не зважав. Це все допомогло йому надалі загартувати свій характер.

За 5 років, коли йому виповнилося 14, помер його тато – Харлампій Іванович Чикаленко. Опікуном його став рідний дядько, який у вересні1875 року відправив юнака вчитися до Єлисаветградського реального училища.

Там він знайде собі друзів, яким згодом допомагатиме, відкриваючи для української культури нові імена.

Євген Чикаленко тривалий час себе шукав, спостерігав за життям і зрештою вирішив навчатись сільськогосподарській справі: освіту отримав у Харківському університеті.

Саме в цьому університеті познайомився та 1883 року одружився з Марією Садик, родом із Лубенщини. Вона так само, як і він, була чутлива до української культури й спілкувалася завжди лише українською. Згодом стала відомою громадською діячкою: очолювала Бестужівські курси в Києві та організацію «Жіноча громада».

У шлюбі з Марією народилось шестеро талановитих непересічних дітей: журналістка й перекладачка Ганна Чикаленко-Келлер, яка знала 28 мов; художниця та музикантка Вікторія Чикаленко, археолог Левко Чикаленко, перекладач і помічник Володимира Винниченка Петро Чикаленко та філолог Іван Чикаленко (ще одна дівчинка рано померла).

За політичні переконання та діяльність Євгена відправили в рідне село Перешори, де він постійно перебував під наглядом поліції. Після смерті дядька він успадкував також і його сімейні статки та став неабияк заможним.

Любов до всього українського завжди була з ним. Не зважаючи на те, що знав багато інших мов, завжди говорив лише українською. Про це він висловлювався так: «Утім, я ніколи не робив ніяких уваг щодо мови, не силував нікого, а досягав того своїм прикладом, сам додержуючись чистоти мови».

Він міг дивитись крізь епохи. Вміючи заробляти гроші, умів їх і витрачати. На розвиток української ідеї, політики та культури. (Аналізуючи його життя, так і хочеться запитати: «Де ви, українські Чикаленки???»)

Коли Україною в 1905 – 1907 роках прокотилися антипанські бунти, його маєток ніхто й пальцем не зачепив: люди мали добру пам'ять.

Однак, як і ще одного відомого українського мецената Григорія Галагана, Євгена також спіткало велике горе. У своїх "Спогадах" він писав:

«Весною 1895-го року, поховавши у Перешорах свою восьмирічну дочку, я вирішив не пам'ятник на могилі ставити, як зазвичай роблять, а вшанувати її пам'ять чимось корисним для громадянства. Я постановив усю її частину, яка б їй припала як посаг, вжити на громадські цілі. Вважаючи найпотрібнішою книжкою тоді зв'язно написану історію України, хоча б і на російській мові, я вніс у редакцію часопису "Кіевская старина" тисячу карбованців – на премію за найкраще написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача, приблизно із освітою народного вчителя, бо тоді не було в нас такої історії, як історія країни Аркаса чи Грушевського, котрі змогли з'явитися на світло лише після революції 1905-го року».

Далі були більшовики і, ясна справа, еміграція з України.

Але в долі для кожного є свої сценарії. І часом такі неочікувані, що аж дух перехоплює. Створивши найвідоміше в Україні інтенсивне господарство, даючи щедрі пожертви усім, хто цього потребував, він сам помирав у глибокій бідності. І закордонні українські видання навіть збирали пожертви на його лікування.

20 червня 1929 року небайдуже українське серце Євгена Чикаленка перестало битись в місті Подєбради, в Чехії.

Але його ім'я нам належить ще повною мірою відкрити.

Джерело